Індейці, Йолка і історична наука

Тема минулого вулиць Ужгорода, його будівель та відомих мешканців плавно перекотилася через свій апекс і повільно вщухає. Займає свою належну нішу серед фахівців та певної кількості зацікавлених спостерігачів. Надто багато було видано останнім часом таких матеріалів. Більша частина мала критичний характер, захищала історичну пам’ять та її носії у вигляді знакових споруд і локацій.
Здавалося, все вже розжовано, показані всі наявні фотографії, опитані всі живі свідки та їх нащадки. Видано книги. Сформовано громадську думку, з якою вже хоч трохи вимушені рахуватися збурювачі тиші старовинної архітектури.
Кожен другий ужгородець сміливо зараховує себе в експерти архітектурно-історичних питань і готовий, якщо не особисто, то кліком у фейсбуці засвідчити свою повагу до сивин старого міста.
Це добре. Це дозволяє відчувати поруч лікоть підтримки. Хоча б в такому питанні, якщо не в більш актуальних повсякденних проблемах свого міського життя. І навряд чи ця тема перестане нас цікавити, бо щодня ми проходимо старими вулицями і хочемо бути причетними до їхніх змін.
Та одна справа, коли ти читаєш про той, чи інший будинок в матеріалі журналіста, а інша, коли з цим будинком в тебе пов’язані особисті спогади. Як правило, вони мало вписуються у формат публічної розповіді. Не зовсім цікаві для загалу, або мають інтимні деталі. Або дуже суб’єктивні, властиві лише твоєму особистому сприйняттю. Та це і є справжнє міське життя. Без прикрас. Таке, як було. Це пізніше журналісти і історики пройдуться по твоїм спогадам своєю професійною праскою, зроблять твої слова стандартними для монографій та нарисів. Поховають гострі враження, запахи та пережиті емоції твоїх далеких подій.
Інакше занотоване для історії могло б виглядати приблизно наступним чином.

«Як ми прогуляли уроки. Подорож в резервацію».
Початок 70-х. Ти школяр в звичайній ужгородській школі, де вчаться звичайні ужгородські діти. Дуже різні. В когось батько літає на вертольоті, в когось мама вчитель, в когось брат в тюрмі, хтось сам вже цікава особистість. Серед цього різноманіття відокремлювалася одна пара хлопців, що явно просто відбували за партами належний віку час. Їх навіть не піднімали вчителі. Це був фон у класі. Як дошка з крейдою, чи фікус біля вікна. Одного звали Тучік а іншого Бєшан. Тучік і був Тучіком, а прізвище Бєшана було Молнар. Вася. Точніше Лоці. Ці хлопці могли спокійно зніматися у модних тоді голлівудських вестернах. Один грати блєдноліцего, інший краснокожєго. Бєшан – краснокожєго. Його родина була багатодітна. Тринадцять дітей. Мама працювала технічкою у філармонії. Тато був мені не відомий.
Якщо Тучік жив у рафанді, то Бєшан спочатку у тому будинку, що на кутку навпроти входу до фізфаку. Пізніше багатодітній родині дали квартиру в унікальному будинку, розташованому трохи вище, навпроти Ужгородського замку, по вулиці Капітульній, 24.
Уявіть собі пильний двір квартири, де бігає ватага мал-мала-менше сопливих дітей. Уявляю, що там було у кімнатах. Бєшан був старшим сином. Практично циганським бароном, хоча назвати цю родину циганською я б не наважився.
Ми любили дивитися на цю своєрідну команду Тучік-Бєшан під час відвідин дискотеки у Доміку. Ви не чули, що таке дискотека у Доміку? Дійсно, звідки вам було про це чути. Історики про дискотеки у Доміку не пишуть.
Домік – це Будинок офіцерів, так певний час називалася споруда ужгородської «Просвіти». Це коли зліва від входу до неї була більярдна. Справа буфет. В середині кінозал. На другому поверсі невеличка зала. По периметру класи музичної студії, де діти вчилися грати на акордеонах. Об’єднував все це шикарний вестибюль, яким Будинок офіцерів заробляв собі на хліб з маслом платними танцями в суботу і неділю. Каса була навпроти через дорогу, там, де зараз салон мобільних телефонів. Оркестр, або «група» розташовувалася внизу вестибюля по центру. Тучік і Бєшан завжди піднімалися на другий поверх і сідали так, щоб було видно музик. Не танцювали ніколи. Були такою ж часткою інтер’єру, як у шкільному класі. Просто мовчали і дивилися на музикантів. Жоден мускул не рухався на їх обличчях. В чому прикол? Один раз, дуже рідко два рази за весь вечір вони поверталися один до одного і задоволено кивали головами, створивши на обличчях багатомовні вирази. Це, коли ударник, чи бас-гітарист робив якийсь дивовижний пасаж. В цю мить, якщо тобі повезло це бачити, ти відчував себе свідком якоїсь надзвичайної, надважливої події. Це як потрапити на зустріч землян з інопланетянами. Настільки шокуючим був таких спалах «емоцій» Тучіка і Бєшана. Настільки несподіваним. Це, якби сам Домік раптом став на курячі лапки і побіг на набку. Ось таке голлівудське кіно.
А при чім тут історія ужгородських будинків, запитаєте ви? Одного разу клас помітив, що нема в ньому такої деталі інтер’єру, як Бєшан. Тиждень вже нема. Класний керівник Йосип Голінка відправив мене прямо з уроків додому до Васі, у його вігвам. Розпитати, краснокожіє остаточно покинули нашу школу, чи ми ще побачимо їх закам’янілі обличчя за останньою партою.
Так я потрапив в той будинок на Капітульній і побачене засіло у пам’яті яскравими образами багатодітного міського життя.
«Бєшан? Бєшан не є дома!» – єдине, що запам’яталося тоді почутим від молодшого перемазаного брата останнього із ужгородських могікан. Після нього таким колоритним в Ужгороді був лише покійний батько Йолки. І то не дуже.
І от наші дні. Будинок якось прожив всі ці роки. Від перших шляхетних власників перескочив через Бєшанів і сьогодні претендує на продовження шляхетного життя. Навіть більше, хоче частку себе віддати в розпорядження кожного з ужгородців. За задумом нових газд, родини Панових, споруда має максимально наблизитися до первісного вигляду. Утилітарні перебудови лоджії зникнуть. Тут все повернеться до часів, коли можна було сісти з кавою на відкритому повітрі і милуватися старим замком. Обіцяють всім.

P.S. Прошу ці нотатки не розглядати, як «Втрачений Ужгород».
І ще. Бєшан! Ти де? Повертайся! Чекатиму завтра в школі.

Олександр Герешко