Леон-кілер закарпатського живопису. Влад Габда.

Влад, або для мене Лоці. Коли готував матеріал, навіть не намагався обробити текст літературно. В його мові багато тих міток, що надто красномовні, аби їх позбавлятися.
Це інтерв’ю я брав у квітні 2017-го року. Чому не публікував? Щось не зходилося. Що зійшлося зараз? Автопортрет. Автопортрет, що з’явився сьогодні і зміг поставити в тому давньому інтерв’ю останню крапку.

– Лоці, скажи, потрібно бути дуже сміливою людиною, щоб писати абстракцію?

– Не настільки сміливою, як принциповою. Потрібно вистояти довгий час. Це життя. Цьому потрібно присвятити все життя. У цьому мені дуже допоміг батько, який, коли побачив, що я йду іншим шляхом, в самі юні роки. Я ніколи поряд з ним не стояв. На етюдах біля нього стояли учні, а я ховався в абсолютно іншій стороні. То його це дуже потішило. Він сам був філософськи-абстрактною людиною. Тобто він був завжди за сучасне мистецтво. Будапешт своє сказав. Його не можна було зловити на класичній літературі, на класичній музиці та проте, коли я вже вчився на першому курсі, до мене заходили однокурсники і ми слухали Pink Floyd, він заходив і говорив – постав сторону Б: The Dark Side of the Moon. І мої однокурсники, в яких були такі ж батьки, вони про-о-о-сто не могли зрозуміти – як? Тобто батько вважав, що сучасне мистецтво – це майбутнє. Ну, а сьогодні я вже можу сказати, тридцять років вже працюю, те питання, яке ти задав, – це дуже важливе питання. Потрібно вистояти. Потрібно вистояти і не здатися. І це ж кайф, за великим рахунком. Андеграунд в Радянському Союзі, як ми його пам’ятаємо, він був лише в Радянському Союзі. Він є і за кордоном, але в чистому вигляді він був в Радянському Союзі, тому, що він був переслідуваний. Це було в підвалі. Але коли ці люди виходили на сонце, а партійні говорили, що це не наші люди, а інтелігентні довкола збиралися, то я якось зрозумів… Я народився готовим антирадянщиком. Ми на вулиці всі знали. Напевно нам було так легко, тому, що був Magyar Ifjúság (угорський молодіжний журнал), було телебачення угорське, словацьке, чеське. Носили довге волосся принципово тоді. Це нас загартувало і потім допомогло мені стояти далі.

– Чим ризикує художник, який не боїться переступити «кордону нормальності»?

– Всім. Всім, до фізичного знищення суспільством. Тому, що суспільство не дозріє (сміється). Ніколи. Мистецтво не для народу. Це точно. Народ тут ні при чому. Мистецтво – це суб’єктивне досконале вираження своєї думки. Це свій світ. Якщо ти зумів його зберегти, спочатку народити, як Шагал, який став відомим в Парижі, але малював пейзажі, що в дитинстві бачив. Але він зумів світ переконати. А я, коли у мене відпала купа друзів і залишилися хороші – пару чоловік. І мало того, що ти повинен нести, тому, що ти божевілля малюєш. Багато хто скаже, що це не нормально. Ти ще повинен переконати тих людей. Ось я зараз спілкуюся вже з колекціонерами. Тобто ти переходиш вже в іншу стадію. Коли ти не продаєшся колекціонерам – це лотерея. Лотерея. Коли тебе починають купувати колекціонери, тоді ти вже починаєш відповідати за те, що ти робиш. У прямому розумінні цього слова. Тут є різні, тому що їм подобається одне і вони тебе змушують робити те. Так, з тобою можуть укласти відомі галереї світу якийсь контракт на п’ять років і ти станеш багатою людиною. Але ти п’ять років робитимеш лише те, що вони тебе просять. Не зробиш ні крок вправо, ні крок вліво. Це вже принципові речі начебто в мистецтві. Але є свої ризики. Тобто стояти треба на смерть.

– Ти згоден з твердженням, що абстрактне виникало, як дорога пізнання, а тепер воно перетворилося на шоу?

– Так. А що ні? Одне з найбільших шоу сьогодні в світі – це журналістика. Закрили відоме шоу на телебаченні і людям нічого дивитися, вони сумні. Але в образотворчому мистецтві це вже вишуканіше. Енді Ворхола зробили банкіри. Але не можна зробити в образотворчому мистецтві ні з чого щось. За цим повинні стояти знання, глибока фантазія. І те, що тебе цікавить слово «абстрактне», то як по мені – це найреалістичніше. Одна з найзагадковіших речей людини – сон. Вони інколи бувають жахливі, а інколи такі, що ми б хотіли так жити. На жаль, так ми не зможемо. Це та підсвідомість, яка з нас виходить. Абстрактне мистецтво найближче до реальних відчуттів людини.

(фотоколаж автора)

– Є поняття цивілізації і є поняття культури. Що в твоїй творчості від культури, а що від цивілізації?

– Я вважаю, що це те ж саме, що інтелігентна людина і не інтелігентна людина. Інтелігентність не включає лише кількість прочитаних книг, проглянутих фільмів або поняття в музиці. Це десь і спадковість, важко цю справу нажити, швидше вона з покоління в покоління. Цивілізація. Багато хто говорить, що комп’ютер, діти не ходять грати – ми ж все дитинство з тобою провели у дворі. А з іншого боку ці діти нас вивезуть на Місяць і на іншу планету, тому, що цю ми знищимо. Ось це цивілізація. Планета без нас може жити і дуже добре. Ми не можемо без неї, ні. Модерністи були найбільш просунуті люди, які зуміли зробити прорив, знаючи минуле і побачивши майбутнє.
… Дуже мале коло людей, з якими можна поділитися думками в Ужгороді. На весіллі ходять фотографуватися в галерею Ілько замість пам’ятника Леніну. Прекрасно. Там є декілька хлопців, з якими можна поговорити, які мене розуміють. Але на одній руці можна перерахувати. Критику отримати – це дуже важливо. Коли тобі говорять про те, що ти в себе не помітив і отримав випадково. Потім ти береш це на озброєння вже свідомо. Це класно.

– Габда – це завжди окремо?

– Я дружив з багатьма людьми, які для мене сьогодні стали тягарем. І від цього у мене йде віддалення від колективних «узливань» мистецтва. Я років п’ятнадцять тому став робити над собою експерименти. Це як в Закарпатті «шестидесятники» мали бути, а вийшов провал. Всі картини можна було зсунути і вийшла єдина лінія неба, єдина лінія гір і єдина річка. І виходила така панорама. Лише на цій панорамі стояли різні підписи. Це було жахливо, страшно. Це дорога в нікуди.

– Зараз закінчиться ця виставка, ти прийдеш додому, приймеш душ, одягнеш капці… яким ти станеш?

– Так, все буде так, як ти говориш. Лише я не засну. Згадуватиму кожне почуте тут слово. Я ці картини виставив тут, щоб взнати думку ужгородців. Простих, які по цьому проспекту ходять щодня і багато хто зайде. І я побачу у фейсбуку, що вони думають із цього приводу. Це дуже важливо для художника.

– Останнє питання: ти людина ранима?

– Ха! Людина, чим більше знає, тим більш ранимою стає.

Олександр Герешко