Телевізійний монстр. На порозі змін.

Передмова в соціальній мережі.

Пам’ять людська коротка. Часто ті, хто пам’ятає, мовчать. Не мовчать ті, хто не має сумніву. Вони штовхають всіх вперед. Інколи будь-якою ціною. …Так, для історії. Від тих, хто пам’ятає.
Сьогодні тихо, майже непомітно, формально припиняє своє життя те, що закарпатці називали телеканалом «Тиса-1». Від завтра все це працюватиме на нових засадах. Якщо незабаром побачите бляху «Тиса – УА» – не вірте. Це вже зовсім інше телебачення.
Не час пророкувати, що далі. Зараз буде не коректно. Пізніше. Але до рубіжної дати варто сказати два слова. Дивно, що припала ця дата саме на перше квітня. Життя вміє витончено жартувати.
Є ще одна причина для розповіді – ваша реакція на мої нещодавні пости про втрату Закарпаттям пересувної телевізійної станції, втрату людей. Ваші відгуки і запитання. Багато хто ще не зрозумів, що відбувається. Багато причетних просто не публічні і не можуть говорити. Візьму на себе роль спікера. Тема стосується чималої кількості закарпатців, що належать до категорії глядачів. З 1 квітня Закарпатське обласне телебачення (найбільш адекватна назва за фактом, тепер вже колишня) втрачає понад сотню співробітників, свою самостійну роль в ефірі і більш-менш помітну присутність в ньому. Залишаються «умовно місцеві» новини, трохи ранкового та трохи вечірнього часу. Скоріш за все не буде програм для молоді, дітей, спорту, мистецтва і багатьох тих, до яких ми звикли. Рівно на 50-му році свого існування. Останні дванадцять років воно відоме під назвою телеканалу «Тиса-1».
Мені випала честь у 2005-2006-му стати кризовим менеджером, створювати, практично «з нуля», цей телеканал. Коли повернувся з комерційних на обласне, застав сумну картину. «Ужгородське телебачення», так його в той час називали, існувало зовсім непомітно. Дві години ефіру на добу. З п’ятої до шостої ранку та з тринадцятої до чотирнадцятої в обід. Техніка 70-х років. Єдиний телевізійний комп’ютер надійно ховався для «калимів» попереднього керівника і не робив жодного внеску в ефір. Побутові касетні відеомагнітофони складали основу виробництва. Про комп’ютерну технологію ніхто і не чув. Коли казав людям, що всі працюватимуть на комп’ютерах, знатимуть монтувати – бачив у свою адресу посмішки співчуття, як до пацієнта відомої берегівської лікарні. Зараз багато хто дякує за це, каже, що випливає користуючись з цього. Є й ображені – завжди в очі казав бездарам та ледачим все, що думаю.
Коли поставили завдання на тому ж ресурсі через місяць вийти в цілодобовий ефір, 24 години щодня, в 12 разів більше, ніж було – створив технологію, навчив людей, знайшов контент. І люди повірили в ідею. А коли «ідея оволоділа масами»… Ми, люди стали командою, почали створювати програми, що шокували, дивні прямі ефіри. В коридорах студії заграло життя, з’явилися гості. Глядач повертався на обласний канал.
Запропонував концепцію відокремленої автономної студії, що згодом стала «Експериментом» – виробником, в першу чергу, телевізійних фільмів, а не ординарних шоу, як останніми часами. Зайнявся дизайном каналу, дистрибуцією, створенням новітніх підрозділів, які тільки зараз пробиваються в інші компанії, стукався в Інтернет. Багато чого робилося. Вперше. Тоді ж запропонував назву «Тиса», що мало глибокий символічний зміст. Її затвердили, лише додали «Один». Запропонував слоган «Для вас і про вас». А головне, слідкував, щоб він працював. Був глибоко переконаний, що канал має бути закарпатським. У всій повноті ментальності краю. У всіх його нюансах. Вважаю, що певний час це вдавалося.
Перший дзвоник іншої ментальності пролунав у 2012-му. На мою думку саме тоді «Тиса-1» пройшла свій апекс.
З ворогами все зрозуміло. Що робити із зрадниками? Якщо те, що ти вважаєш справою свого життя, для них лише чергове місце роботи і власне шкірне реноме важливіше за супротив вітрам руйнування?
Дійсно, завдяки керівнику області зимою в студіях стало тепло. Завдяки талановитому, визнаю, організатору, господарнику погарнішали коридори, редакційні приміщення. Промовчу про дивний, при всьому тому, повний технічний занепад. Вбиту режисуру. Жанрове оскудіння. Домінування не професійних канонів, а особистого смаку.
Є тут і моя відповідальність. Не зміг переконати нове, вже четверте для мене в статусі заступника, керівництво. А йому це було не важливо. Не першим в списку, не другим і не третім. Щоб хтось міг піаритися по києвах, «пахали» на голому ентузіазмі справжні патріоти студії в редакціях. За що їм низький уклін.
Найбільшою своєю провиною перед глядачами вважаю, що не вберіг оте «Для вас і про вас» перших тисівських часів. Своєрідне закарпатське обличчя «Тиси». Це коли ти сідаєш перед екраном і відчуваєш себе по-домашньому, розумієш все з півслова. Очікуєш і отримуєш те, що перевірено часом.
Стандарти – кажуть нам. Розуміємо. Пітчинги і коучинги. Розуміємо. А як інакше? Хаби і бюро. Розуміємо. …І шукаємо заміну. Де можна по-домашньому. У капцях. Між собою. Про своє. Про себе. Як колись на «Тисі».

Моє особисте знайомство з телебаченням із середини, на правах працівника, відбулося в далекому 1982-му. В його не найкращі часи. Спочатку на регіональному рівні, а через кілька років вже на столичному. Критики визначають, що період 1987-1991 років був найцікавішим в радянській частині історії телебачення. Саме у 88-му я вступив до найкращого в країні московського телевізійного вишу. Вчитися на Бі-Бі-Сі тоді могли лише «прєдателі родіни». Вибір був обмежений. Але цікавий. Студентами паралельно ми підпрацьовували на передачах в Останкіно. Тобто багато чого довелося бачити на власні очі.
Перше, що запитав – скільки людей працює на Центральному телебаченні? У відповідь зразу важко було повірити навіть звиклому до гігантоманії. Двадцять дві тисячі чоловік (22 !). В рідному Закарпатті заводів таких не було. А тут – власні транспортні організації, архіви, науково-дослідний інститут, обчислювальний центр, комбінат громадського харчування, різноманітні майстерні, найбільший в світі телевізійний комплекс. Тільки цех кондиціонування повітря поруч з телецентром розміром був з наш «білий дім».
Я ходив коридорами, підземними переходами, катакомбами технічних апаратних і натикався на таблички з назвами, що увійшли в історію. Ось на дверях одного з кабінетів першого поверху, біля великих студій, там, де народжувалися телевізійні фільми, від руки написано на аркуші паперу: «Е.Гинзбург. Пышка». Тут творила група фільму за Мопассаном. Далі запис чи не останнього «Голубого вогника», де матом (велика дивина в той час) на своїх дівчат на всю величезну 1000-метрову студію кричав ще нікому не відомий Боря Моісєєв. У концертній студії – запис «Вокруг смеха», запалював Олександр Іванов. Ось до тебе в ліфт заходять Ліст’єв, Любімов і Молчанов перед ефіром «Взгляда». В інституті тобі дають запрошення на телеміст Познера із Донах’ю. На чаклування Алана Чумака. В столовій за твій столик підсідає Якубович і Ворошилов із «Что? Где? Когда?». На прохідній чекає перепустки Куклачов зі своїми кішками. На вулиці палить піпу серед молоді Олег Табаков. Легендарний викладач монтажу Утілова в суботу, коли відіспатися б від майже цілодобових занять, збирає у переглядовій залі на академіка Корольова дивитися спецкурс кіноеротики, за що інших в той час ще саджали. В неділю мусиш йти на вечір естонських фільмів у Будинок кіно. Хоч якась розвага на тлі обов’язкових переглядів всіх фільмів Тарковського по численних московських кінотеатрах, що вже дістали. До нашого навчання докладався весь телевізійний бомонд країни, всі зірки. Сюр.
Ще більшим сюром для мене стало знайомство з відомими радянськими дисидентами. Телевізійники тусувалися з ними майже в одних колах. Якщо врахувати, що нас, студентів, таскали де тільки можна – на закриті перегляди ВГИКа, в американське посольство, по квартирах найбільш «просунутих» викладачів, не дивно, що першими, хто наврочив ще у 88-му відокремлення України були саме ті москвичі. Сказати, що був шокований, це нічого не сказати. Коли дзвонив в Ужгород, боявся розповідати, тут ще був лінивий спокій.
Так виглядала видима частина правди про предка телебачення наших днів.
Що від нас приховували? Бюджет Держтелерадіо був більше бюджету будь-якої союзної республіки. Це була шістнадцята республіка Радянського Союзу. Телебачення знаходилося поза рамками економічних механізмів. Фінансову відповідальність за будівництво по всій країні телевізійних центрів уряд переклав на місцеву владу. Та, у свою чергу, на найбільші підприємства регіонів. В результаті виникла структура, що нічого не заробляла, але витрачала чималі кошти. Ідеологічна компонента призводила до непродуктивних втрат. Вчасно реагувати на зміну потреб було майже не можливо. Існувати така махина могла лише в умовах телевізійного монополізму. Керівництво Центрального телебачення не терпіло навіть внутрішньої конкуренції. Якщо на периферії траплявся «прорив», така місцева студія закривалася. Ревнощі торкнулися навіть редакції, що готувала передачі для самої Москви, міської. За тодішніми порядками Москва і Ленінград були тими двома містами, де дозволялася більш повна інформація. Дуже багато їх мешканців мали доступ до закордонних джерел і місцеві газети, телепрограми, бібліотеки мали суттєве послаблення. Та й воно мало чіткі рамки. Часто наші викладачі – чинні працівники Центрального телебачення, скаржилися, що керівництво забороняє їх програми, фільми. Мій інститутський викладач-майстер, режисер Олександр Михайловський (батько відомого актора Микити Михайловського із «Вам и не снилось»), зняв бомбезний документальний фільм, де Каспаров розповідав про шахову мафію Карпова. Ефір тричі відкладали і врешті-решт показали лише на Ленінградському міському ТБ, а не на першому каналі країни. Це сприймалося, як особлива нагорода. Значить фільм був справжнім. Тільки невідомим.

Окремо варто згадати історію виникнення національного мовлення. Телефікація територій країни сприймалася в 1950-60-ті роки як модернізаційний проект і інструмент асиміляції національних околиць СРСР. Понад 40% населення в Радянському Союзі насилу говорило російською мовою.
Проникнення телебачення з програмами із Москви, будівництво телецентрів і організація телестудій-виробників, підготовка національних журналістських кадрів для аудіовізуальних ЗМІ – це все повинно було сприяти «ленінським принципам інтернаціоналізму і дружби народів». Насправді ж накопичувалися образи з двох сторін, тому що жодної справжньої, а не декларативної рівності не було і не могло бути. Національні громади помічали будь-який утиск своїх прав.
Наприклад, українці відмітили, що в східній частині республіки було побудовано в шість разів більше телецентрів, ніж на Західній Україні. Прикмети інформаційної нерівності помічалися і в підготовці національних кадрів. На власному прикладі: на весь наш потік було лише п’ять українців. Три режисери – я з Ужгорода, Світлана Якименко з Києва і Люда Чекова з Одеси. Один оператор з Києва – Міша Лєбєдєв. І один диктор з Києва – Вітя Власенко.
Ліричний відступ. Вітя, що прийшов з так званого київського радійного «іномовлення», було й таке, це унікальна людина. Його природні дані настільки вразили москвичів, що Віті доручили бути ведучим на записах топової тоді передачі «Музичне подвір’я». Це був небувалий експеримент ЦТ із західною ведучою з Німеччини. Її програми розписувались на роки вперед. І Віті припало працювати з нею в парі. Їм дали чорну «Волгу» і особливі преференції. Вітя так сподобався німецькій теледиві, що її чоловік подарував йому «відступні» – фантастичний годинник-хронометр. Щоб не чіпав німкеню. Вітя приніс годинник мені налаштувати. А я таких не бачив навіть в Ужгороді, за яким на курсі була слава «заграніци».
Додам, що так мало, як і українців, з нами вчилося і азербайджанців, грузинів, киргизів. Зовсім не було прибалтів. Вже тоді з азербайджанцями не зводили вірменів.
Регіональні ЗМІ – побічний продукт регіональної політики, якщо така є в державі. Меншість – це група, яку відрізняють від більшості в даному випадку мовні, етнічні або культурні характеристики. Це група, яка зазвичай не лише прагне підтримати свою ідентичність, але і додати цій ідентичності сильніший вираз. В інформаційну епоху це можливо лише за допомогою медійних каналів. Тому питання про пресу національних меншин є таким же ключовим питанням національної політики держави, як і питання територіальності. Іншими словами, чи є простір, який етнос може рахувати своїм? Чи є преса, яка відбиває національні інтереси даного народу? Тоді у Нагірному Карабаху почалися етнічні сутички після того, як керівництво автономної республіки не могло вирішити – якою мовою повинні демонструватися телепередачі – азербайджанською або вірменською. У Прибалтиці процес відокремлення від СРСР був запущений після штурму телецентру у Вільнюсі. Роль телебачення у подіях 2014 року ще чекає на своє дослідження.
В питаннях розвитку національного мовлення потрібний витончений баланс. Національна інтелігенція завжди прагне додати своїй ідентичності більшої ваги, розглядає ТБ як будівельний майданчик нації. А це посилення обертається зниженням толерантності. Балансування на межі між утриманням цікавості глядача до національного суспільного мовлення, наданням йому достатніх прав формування програми, та включенням до неї потрібної центру загальнонаціональної компоненти потребує особливих знань і вмінь мовника. Сьогодні Україна на шляху пошуку сучасної форми такої роботи. Складний час. У 2010-му і я долучився. Склав свій варіант – проект міжнародного телеканалу «Тиса-2». Проект був винесений на колегію Держтелерадіо України і навіть схвалений. Та невдовзі керівна команда в Києві змінилася і він забувся. Кому цікаво – вісім років тому я виклав на youtube ролик з презентацією. Ось посилання: https://youtu.be/NLlGwFx28hU
Підсумовуючи історичний ракурс, цікаво уявити – а як могла б скластися доля розвитку телебачення інакше, ніж вона склалася з розпадом СРСР? При тому нереалізованому потенціалі, який був в радянському ТБ з його пізнавальними, культурно-просвітницькими, дитячими і підлітковими програмами? Біда в тому, що маскультова природа телемовлення з’їла всі просвітницькі і художні завдатки того ТБ. І всі ці втрати концентрувалися в одне бурхливе десятиліття, яке пізніше стали називати лихим. Варіантом розвитку пострадянського суспільного телебачення, можливо, могла б бути трансформація в те, що нині успішно працює в Китайській народній республіці під назвою CCTV – Центрального китайського телебачення. В жодній іншій країні світу більше немає Центрального телебачення. Китайська влада проголосила і строго дотримується курсу на створення телестанцій чотирьох рівнів: центрального, провінції, міста і повіту. Тобто вона не задовольняється Центральним телемовленням, серйозно розвиває і місцеве телебачення аж до найдрібніших адміністративно-територіальних одиниць. І якщо скористатися можливістю переглянути на супутнику зрозумілою мовою китайські канали, бачиш – це далеко не найгірші канали світу.
Зрештою, форма організації «народного», того, що належить людям, телебачення може бути різною. Питання, наскільки воно враховує запити цих людей, а не телевізійних начальників.
За фактом лише зараз ламається радянська система нашого «народного» телебачення. Сьогодні ще рано давати оцінку розвитку Суспільного мовлення в Україні. Тим, хто «в темі», давно зрозуміло, реформ не уникнути. Та бачились вони трохи інакше. Можливо це тимчасово, але фактом стає різке скорочення обсягів місцевого мовлення. Повна централізація менеджменту регіональних новин. Жахливі жанрові втрати. Ризиковані експерименти з національним мовленням. Зниження фахового рівня керівництва і в центрі і в регіонах. Захоплення не зовсім властивими національній ментальності шляхами розбудови. Втрата кваліфікованих спеціалістів.
Можна писати концепції, будувати схеми, розробляти статути. Головне пам’ятати, що ви не змусите глядача дивитися те, що вважаєте єдине правильним, якщо воно буде йому не цікавим. Не їстиме вовк брюссельську капусту, якою б корисною, на думку дієтологів, вона не була.
Час покаже. Побажаємо успіху тим, хто взявся за реформи. Це важко. Та мене цікавить своє, місцеве. Тут не вирішено питання «виборності» його драйверів. Думка регіону майже не присутня в управлінських рішеннях. Призначені центром менеджери не сприймаються місцевою громадою, як легітимні. Контент здається нав’язаним. Виглядає, як не регіональний, а ще один центральний канал, який губиться серед багатьох інших. Кажуть – тимчасово. Окей – вибачте за мою українську, зате в мейнстрімі.
Тільки час тече без попусту. Те, що зникло в одному місці, виникає в іншому. Якщо Суспільне хоче бути в мейнстрімі, йому варто не замикатися в собі, оглядатися поруч. Не боротися із вітряними млинами. Прислухатися і розумнішати. Щоб не здавалося на ігри дітей в командирському ящику.

Олександр Герешко

1989-й рік. Перша студія Останкіно. Мій курс. Я (крайній зліва) після запису курсової роботи. Брав інтерв’ю у ведучого програми “До и после полуночи” Володимира Молчанова і власного кореспондента Центрального телебачення в Японії Володимира Цвєтова.

Мій інститутський майстер, глиба незручного владі тоталітарної країни по справжньому документального кіно Олександр Михайловський. Хороший вчитель писати між рядків, коли забороняють відкрито.

Один з документів з історії становлення в області електронних масмедіа

Подивіться, який жанровий зміст передач того часу. У 2018-му втрачено навіть це.

Цікаво, як відгукнулися “кітайские товаріщі”?

Пити тут любили завжди В ті часи з такими наслідками. А ще не так давно п’яний телеоператор впав у студії на посла Німеччини. Наслідки були іншими. Німецька делегація привезла на наш фестиваль “Мій рідний край” сосиски з пивом.

Передачі з Ужгорода дивилися цілими колективами.

Перша телевізійна апаратна в збудованому корпусі АПБ – апаратно-програмного блоку.

Перша жінка-оператор студії Євгенія Малош.

Цех проявки кіноплівки. Гордість студії.

Єдиний нагороджений за операторську майстерність державним орденом оператор. Володимир Дуда.

Відзняту операторами плівку заряджали в цю дивну машину, до якої підключали велику телекамеру. Так кінозображення потрапляло на телеекран. Рогач Дюрі-бачі. Це він “крутив кіно”.

На початку 80-х ця людина показала мені свій війсковий квиток. Там було написано “Космические войска”. Міша Яскін служив на унікальному кораблі супроводу космічних запусків “Академик Королев”. Обійшов весь світ. Звідти прийшов працювати на ужгородський телецентр. Тоді сюди прислали перший відеомагнітофон “ЛОМО” – Ленинградский оптико-механический завод. Цей апарат теж здавався космічним. Підходили в білих халатах. З появою відеозапису на Закарпатському телебаченні з’явилася можливість проводити запис програм. До того всі вони були в прямому ефірі. Ефір давали по закінченні програми Центрального телебачення СРСР з Москви після нуля годин. А закордонні телестанції ще працювали. Тому Ужгород мав давати “наш ответ Чемберлену”. Уявіть, Закарпатський народний хор у повному складі в костюмах чекав нуля годин, щоб дати концерт по телебаченню наживо. Як вам? Міша Яскін зробив їх життя легшим. Можна було прийти вдень і записатися.

Так виглядали перші телепрограми.

Я ще застав кінокамери. Тримаю таку в руках. Взяв потримати у оператора. Режисери самі не знімали. Це знімальна група по дорозі на Синевір

90-ті роки. Закарпатські журналісти в ракетній частині.

Звукорежисерська телебачення. Як ми могли монтувати фонограми на таких магнітофонах? А монтували ж.

Я (крайній зправа) після повернення з навчання. Наймолодший головний режисер обласних телебачень Радянського Союзу. Після телемосту Владивосток-Москва-Ужгород. Схуд за його шість годин на два кілограми. Окрема історія. Картинка з Ужгорода була, як із Сан-Ремо.

Монстри літературно-драматичного мовлення редактор Дмитро Леспух та режисер Золтан Малош.

Мій однокашник, тоді головний оператор республіканського телебачення України Міша Лєбєдев в Ужгороді. Біля “Коруни”.

Легенда угорської редакції Дюси Рогаль. Вже всі забули про Радянський Союз, а він ще роками діставав зі столу пляшки кріпака-“Ізабели”. Етикетки виглядали не краще останього екземпляру ленінської газети “Искра”. Шкода було пити такий музейний експонат.

Найкраща апаратна обласного телебачення у 2005-му році, коли приступив до створення “Тиси”. Старенькі касетні магнітофони, який там нелінійний монтаж. Дівчинку звали Тюнди.

Готується матеріал до найстарішої сьогодні програми закарпатського обласного телебачення. Вечірня казка. Чи буде вона далі?

Матюки з цього кабінету розносилися всіма коридорами телестудії. Сектор випуску. Це, як диспетчерська. Злити Ольгу Барну боялися навіть шефи. На початку 90-х на зустріч з колективом студії попросився екстрасенс. Не Павло і Тамара Глоби, які теж тут бували. Попростіше. Не знав нікого. Провів своєю рамкою. Сказав, що є одна жінка, яка має вийти. Це і була Барна.

Кого тільки не бачили монітори цієї режисерської апаратної! Іван Марушка, Ілля Юрковецький та Артут Булина.

Будь-який творчий колектив – це зміїне кубло творчих особистостей. А звукорежисери були, за одного із своїх старших, мікрокублом. Їх шеф не любив більш розвинутих. Так він гнобив випускника львівської конси Глеба Добрушкіна. Догнобив до того, що той вже давно прекрасно працює у Швейцарії. А це Валя Лялік. Теж із консою. Її догнобили до працівника відеотеки. Валя руками носила на передачі важкі рулони магнітної стрічки. В Останкіно такі возили електрокарами та спецліфтами. Та Валя завжди посміхалася. Брала в мене дефіцитні журнали “Искусство кино” і пропадала у свій світ.

Хто тільки не пройшов через обласне. Колись мені приходилося захищати юну Ларису Липкань від ревнощів старших дикторш. Але всім знайшлося місце. Робота поглинала.

Такою була відеотека ще на початку 2017-го.

Епохальний момент в історії закарпатського телебачення, якщо не українського. Комісія приймає роботи з виходу “Тиси” на супутниковий ефір. Ми були першими серед обласних державних на супутнику. Окрема велика історія.

А далі починається серія сумних фотографій. Січень 2017-го. Рулони магнітної стрічки із унікальними записами подій, музичних та мистецьких колективів, студійними програмами, спектаклями та концертами відправляються на смітник

Десять років “Тиса-1” мала свій власний аплінк, точку подачі програми безпосередньо у космос на супутник. Це його 4-метрова антена на головному корпусі компанії. Майже над моїм кабінетом. Зараз не працює. Сигнал шаманськими непрофесійними шляхами подається на аплінк у Київ. Звідти у космос. З відповідними затримками, що шкодять розмові в прямих ефірах, коли довго чекаеш на відповідь.

Перед своїм уходом останній керівник компанії презентував новий ньюзрум. Але такий вже створювався. На тому ж місці. Задовго до цього. Тільки на відміну від останнього, я планував втановити там власний новинний сервер з автономним виходом в ефір. З гнучкою оперативною версткою сюжетів. Не знайшов тоді підтримки

Майже 20 років “Тиса” проводила Міжнародні фестивалі телерадіопрограм для національних меншин “Мій рідний край”. Вся телевізійна Центральна Європа щороку брала в ньому участь. Це було явище. Унікальне. Такого більше нема ніде. Керівництво Суспільного записало фестиваль в атавізми. Відрижку. І змило. На фото: починається перегляд фестивальних робіт у великій студії компанії.

Пустий двір. Зникли навіть коти та собаки. Ним вже нема куди ходити. Корпус зачинено.

Двері у першу телевізійну студію. Раніше майже не зачинялися.

Скільки перекурів бачили ці сходи.

Життя пішло з коридорів. Опустіли редакційні кабінети.

Через цей закинутий вестибюль пройшло все Закарпаття, гості краю зі всього світу.

Тут гості чекали запрошення у павільйон.

Легенда студії. Столик. Його один із начальників-“гнобителів” головного художника викинув на смітник. Головний художник, Степан Усик, забрав його, пофарбував під шахівницю і вернув людям. Із відповідними написами.

Якщо за князя Лаборця все, що відбувалося в Ужгороді, бачили ворота замку, то все, що відбувалося в Закарпатті останні 50 років бачили ці двері в першу телевізійну студію. В минулому часі.

Хто вдихне життя сюди в майбутньому?

Кінець фільму.

Програма передач телеканалу “Тиса-1” на 1 квітня 2018 року. Власні програми “Тиси” позначені жовтим кольором. Є ще трохи тисівських, але зроблених раніше. Надалі їх вихід не передбачається.

Останьою я виставляю цю фотографію. Вікно кабінету художників. Двоє з них пропрацювали тут все життя. Тетяна Маркович і Лариса Ізегова. Головними художниками за цей час були Золтан Малош, Степан Усик, Іван Ілько. Останьою влилася в цех талановита Ольга Фарбер. За цим вікном зароджувалися проекти, готувалися програми. Чи потрібні будуть художники далі? Питання риторичне. Старе, як це вікно, телебачення сьогодні щось втрачає. Щось велике. Всі завмерли і чекають, що далі? Поживемо – побачимо. На сьогодні це вся історія.

Запам’ятайте мене таким.
Закарпатське обласне телебачення.